Історичні джерела стверджують, що перші трипільські поселення на території села були ще у 3 - 2 ст. до н.е. Розкопки які проводились на околицях Підгороднього, поблизу ставу, виявили залишки давньоруського городища. Після тривалого занепаду і зникнення усіх поселень Підгороднє відновилося лише в кінці 18ст.-поч. 19 ст. як невеличке селище Янівка при панських наділах польського шляхтича Яна Кохановського. Ймовірно відлік сучасної історії села слід вести від 1785р. коли перша ця назва з’являється в

Йосифінській метриці.

    Склад його населення був типовим для Західної України того часу. Про це красномовно свідчать дані краєзнавця з української діаспори Осипа Янкевича, одного із співавторів книги «Шляхами золотого Поділля» (Нью-Йорк 1983р.) а саме:

    У 1890 році в селі було 85 домів, 534 мешканців. Більша частина їх була неосвіченою адже школи у селі ще не було. Вміли читати і писати всього 32 чоловіки.

    До 1905 р Янівка належала парафії в Тернополі. Не дивлячись на відносно малу чисельність українців, жителі споруджують церкву Різдва Пречистої Діви Марії. Будівельними матеріалами на зведення храму допомогли сусіди з Петрикова, які в цей час розібрали стару дерев’яну церкву і будували нову. З того часу при храмі гуртувалося духовне життя української громади села. Однією з щорічних подій був празник Різдва Пречистої Діви Марії (21 вересня), коли в Янівку прибували люди з сусідніх сіл із процесією .

Одночасно із активною діяльністю етнічної польської громади при «Людовому домі» (сучасний сільський клуб), збудованого на честь Яна Кохановського, в селі діяв невеликий осередок української «Просвіти». Зібрання просвітян відбувалися в хаті - читальні. Оскільки постійного місця для читальні не було, зібрання організовували в обійстях українських родин Степана Дідика та Михайла Дикого. Тут люди читали в голос книги, газети, проводили репетиції драматичного гуртка, аматорські вистави, які були популярні і в сусідніх селах. Матеріальну підтримку місцевому осередку «Просвіта» надавало Тернопільське міщанське братство. Ще в часи Першої Світової Війни, заходом Петриківських студентів, створено в Янівці драматичний гурток, що влаштовував вистави не тільки в Янівці і в Петрикові, але і в навколишніх селах.

    Крім головного заняття-хліборобства, селяни займалися також годівлею молочної худоби та управою городини, бо близькість міста давала змогу збувати в Тернополі продукти домашнього господарства.

    6 лютого 1915 року в Тернопільському державному архіві було зроблено запаси про Янівку російською і українською мовами разом. Населення становило 702 чоловіки, селянської землі - 341 морг, поміщицької 519 моргів, але вся земля, як зазначається в документах - 860 моргів - належала поміщику Чаковському-Галеєвському.

    З 1920 – 1921рр. село зазначається Іванівка Теребовлянського району. В цьому році в селі була однокласна школа з вивченням польської мови.

    З 1921-1936 роки село перебувало під владою Польщі. Польський уряд прагнув до насильної асиміляції українців та створення однорідної польської національної держави.

    У 1924 р. було видано закон про заборону української мови в усіх державних та муніципальних установах. Було ліквідоване місцеве самоврядування, функції якого почали виконувати урядові комісари. В селі було закрито українську школу, натомість польська продовжували функціонувати. При такому стані справ 70 % (в основному українців) жителів села були не письменними або малописьменними. В господарському відношенні село значною мірою зберегло ремеслао, що свідчили про економічну відсталість. Польські власті штучно стримували розвиток української кооперації, надаючи пільги польській кооперації, обмежуючи діяльність українців другорядними господарськими сферами. При парцеляції землі дідича Чарковського польська влада спричинила труднощі українцям в купівлі землі. Через це тільки невелика кількість українських селян могла її придбати.

    В 1932 р. в документах зазначається ,що Тернопільський повіт с. Янівка перейменовується на Іванівку з Драганівською с/р.

З 15 травня 1934 року в архівних записах зазначається, що не село, а гмина Іванівка Тернопільського повіту. Гмина складалась із 6-ти громад. Займались с/г.

Територія гмини - 8700га.

Населення - 8617 чол. :

- поляків - 6768,

- росіян - 1334 чол,

- українців - 484,

- людей інших національностей - 34 чол.

    В 1939 р Янівку перейменували на Іванівку Теребовлянського району з Козлівською с/р. В селі діяла початкова школа, де навчалось 60 учнів та працював один вчи­тель.

    В 1940 - 1942рр. в школі було 90 учнів і працювало 2 вчителі. За роки радвлади середню освіту здобуло лише 6 чоловік.

Наслідки радянсько-німецьких договорів 1939 р. мали неоднозначний характер для жителів Західної України в тому числі і для Янівки. З одного боку західноукраїнські землі возз'єдналися з Радянською Україною, з іншого - сталінська тоталітарна система поширила свій вплив на всі приєднані землі, почався масовий терор, жертвами якого стали й окремі родини янівчан:

Лучка Захарій Семенович

Лучка Ганна Федорівна

Лучка Марія Степанівна

Лучка (Пелехата) Олександра Степанівна

Лучка Степан Захарович

Лучка Роман Степанович

Музика Іван Сидорович

Музика Володимир Іванович.

    Почався процес розкуркулювання заможних селян яких відправляли етапами в Сибір. Жертвами стали:

Сандак Пилип Григорович

Сандак Микола Пилипович

Сандак Марія Іванівна

Сандак Анна

Сидорчук (Сандак) Ярослава Миколаївна.

    Розпочався процес колективізації в сільському господарстві, однак до утворення колгоспу не дійшло.

Процеси дальшої радянізації села перервала радянсько-німецька війна 194 1 -1945рр.

    2 липня 1941р.село було окуповане німцями. Згідно нацистського «нового порядку» Іванівка ввійшла до складу німецького генерал-губернатора так званого дистрикту (округу) «Галичина» з центром в Кракові.

    27 липня 1941 p. у Тернополі при великому зібранні народу відбулося урочисте проголошення Української Держави. У Резолюції всенародних зборів українців міста Тернополя і околиць зокрема говорилось «… солідарність українського народу без різниці верств, станів і професій, його карність, жертвенність та беззастережне підпорядкування Проводові Організації Українських Націоналістів.... Дають повну запоруку, що будівництво Української Самостійної Держави не зустріне жодних перешкод . Український народ стане єдиним суверенним господарем і володарем на своїй одвічній Українській Землі».

    Активну участь в цьому зібранні взяли і жителі села. Про це свідчать підсумки плебісциту серед населення окремих повітів Тернопільщини на підтримку Акта про відновлення української держави та проти прилучення Галичини до Генеральної губернії, що проводиться в кожному селі у серпні 1941 p. Зокрема жителі села Іванівка 11 підписами підтвердили своє прагнення жити у своїй вільній, незалежній державі.

    Проте нацисти швидко заарештували членів новоствореного обласного управління та повітових рад Української Держави, розпочалися репресії проти ОУН. Стосовно діяльності ОУН-УПА в селі в роки фашистської окупації і в післявоєнний період в розпорядженні архівів є мало історичних джерел. Часто вони суперечливі, неповні, суб'єктивні. Багато документів знищили самі повстанці у безвихідному становищі, інші коли потрапили до рук радянських органів, або заховувалися в запасних секретних архівах, чи трактуються однобічно. З розповідей нечисленних свідків тогочасних подій відомо, що жителі села боронилися як могли, як з німецькими так і комуністичними окупантами за свою рідну землю.

    Окупаційний німецький режим діяв жорстоко, цинічно, нехтуючи будь якими людськими правами.

    Так селян примушували виплачувати 12 видів різних податків, серед яких «контингент» за яким більшу частину врожаю землероби повинні здавати окупаційні владі. Кожен хто мав корову протягом року здавав 700-800 літрів молока і т.д. Повсюдно нищилися пам'ятки історії та культури. 18 жителів села було примусово вивезено на рабську працю до Німеччини.

    В період 1941 - 1944 рр. неподалік села у Петриківському лісі находився концтабір. Німецькі каральні загори часто грабували населення щоб унеможливити контакти з ув'язненими тощо.

    23 березня 1944р. війська 148 стрілецької дивізії 60-ї армії замкнувши кільце оточення навколо Тернополя, звільнили місто і сусідні з ним населені пункти в тому числі й Іванівку.

    Наприкінці 1944 року розпочалися масові акції примусового переселення згідно угоди про обмін населенням, укладеної урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення. Процес депортації торкнувся майже всіх польських родин, що проживали в селі. Село спорожніло. На кінець 1945 р Кількість населення ледве сягало 100 осіб.
    Заповнити цю пустку вдалося українцями, яких ешалонами звозили з Лемківщини, Холмщини, Надсяння. Мабуть важко знайти на Тернопільщині ще таке село, де б так тісно переплелися різноманітні прояви української культури.

В другій половині 1940р тривав процес радянізації, тобто насадження в усіх сферах життя нових радянських порядків, радянського способу життя.

    Поряд з цим розпочалася нова хвиля масових депортацій місцевого населення. Згідно з постановами Державного комітету оборони СРСР 1944-1945 рр. та Ради Міністрів СРСР від 17.10.1951р. встановлювався порядок « Виселення у віддалені райони СРСР членів сімей оунівців, активних повстанців, куркулів та членів їх сімей. Саме до таких категорій «неблагонадійних» були занесені і вислані жителі села:

    Після смерті Сталіна органи почали розглядати справи політичних в’язнів і їх стали відпускати додому, а в кінці 50-х початку 60-х рр. відпустили й виселених на вічне поселення. Залишивши своїх рідних спочивати у вічній сибірській мерзлоті, багато хто з них повернувся на Батьківщину, але в їх паспортах ставили відповідні відмітки через які місцева влада відмовила репресованим у приписці. За ними пильно стежили КГБ. Житло було зайняте або знищене, а більшості з них і до цього часу не повернуто, не надано відповідної компенсації. Репресовані та їх нащадки не мали змоги займати керівні посади, посилятися в закритих містах, про поїздки за кордон не могло бути й мови.

    З 1945 року в с. Янівка Козлівського району існувало об’єднання, головним був так званий товариш Аниска - голова колгоспу, депутат райради.

    3 квітня 1945 року на зага­льних зборах в с. Іванівка був затверджений к-п ім. 8 Березня, голова Онисько Павло Денисович.

В 1946 році в селі було 19 коней, 4 корови, 5 телят, 2 ялівки, 1 бугай, 4 свині, а землі 250га., 2 сівалки, 1 віялка, 1 січкарня, збудовано конюшню, козівник, свинарник та зерносховище.

    Кращими колгоспниками були: Мельничук Михайло, Крет Йосиф, Трицьк Олекса, Траска Степан, Штих Микола вони на оранці та сівбі перевиконали норми виробітку на 130-150% . Завдяки їм к-п ім. 8 Березня став передовим і рішенням райвиконкому та РККПУ занесений на дошку пошани. Кращим бригадиром визнаний Мацикура М. Г. Передовики і новатори колгоспного виробництва І.Козловська, С. Мажарська, О.Долииний, Д.Кравчук, І.Чапрак були відзначені урядовими, нагородами.

В 1947 році в колгоспі закінчувалось будівництво електростанції. Головою артілі був Дикий М. Передовими па той час стають Текляфік та Моторська Франка, яка в 16 вересня 1947 р. нагороджена медаллю "За трудо-доблесть"

До 1949 року в колгосп «8 Березня» було об’єднано всі селянські господарства. Нараховувалось 680 гектарів сільськогосподарських угідь, 162 двори та 345 членів колгоспу. Першими головами колгоспу були В.Клянцко, В.Трач, І.Чапрак, М.Ониськів, Д.Кравчук ,С.Дідич та Й. Цикалюк.

    До 1966 року колгосп почергово перебував в складі кількох районів (Зборівського, Козлівського, Теребовлянського, Козівського) , а з 8 грудня 1966 року - в Тернопільському.

    Не дивлячись на те, що колгосп був відносно невеликим, його трудівникам вдалося досягти вагомих результатів, що припадають на другу половину 50-х і протягом 60-х років. В колгоспі стабільно вирощували до 2,5-3 тисяч тонн зернових, а середній урожай цукрових буряків перевищував 400 ц/га. Колгосп утримував 1000 голів ВРХ, свиней, овець і до 5-ти тисяч птиці. Заслуговує на увагу той факт, що в господарстві не було значних порушень трудової дисципліни та крадіжок, що сприяло росту добробуту колгоспників.

З матеріалів архіву відомо, що в селі крім поміщика згаду­ваного раніше, була ще й панівна верхівка, в якій участь брали не лише українці війт Корупа Василь - русин.

    Уже після 1958 року в архів про село нічого не записуються.

    В 1962 р. перебуваючи в складі Теребовлянського району село змінило назву з Іванівка на Підгороднє, а колгосп перейменували з «8 Березня» на «Світанок».

    В 1973 р. колгосп «Світанок» було об’єднано з колгоспом ім. Дімітрова із сусіднього села Драганівки.

    В 2002р. своє існування колгосп припинив в складі селянської спілки «Росинка» .

  В 70-х роках в селі відкралось Тернопільське держплемпідприємство на якому в той час працювало 60 чол. Воно займалось розведенням племіної худоби. Протягом кількох років працював готель, бар, сауну, транспортне обслуговування населення, с/г.

    В 1979 році в село проводять газ.

    Утисків зазнала греко-католицька церква, а її храм в 1946р. влада перетворила на колгоспний склад. На початку 90-х р. храм був відновлений і реставрований, а силами православної громади села було збудований храм Покрови Пресвятої Богородиці.

    Переважна більшість жителів села працює в м. Тернополі та в обласному племоб’єднанні. Значна частина молоді виїхала за кордон.

В селі створені і активно функціонують осередки окремих політичних партій України. З 2006р значно активізувалось суспільно-політичне і культурне життя села. Завдяки старанням новообраного сільського голови С.Чапрака капітально відремонтовано , відреставровано і відновлено роботу сільського клубу, проводяться сільські фестивалі, спортивні змагання, ведеться робота в організації будівництва нової типової середньої школи, дитячого садка інших закладів соціально-культурної сфери, які так необхідні в селі.

    В Підгородньому народився Володимир Сіменович (1859-1932рр.) лікар, журналіст, громадський діяч СІЛА, редагував тижневик «Україна», журнал для жінок «Рання зоря».